Телеканал "Тоніс"
"Народ стає покірною юрбою, не маючи мети перед собою". "Якщо мета велична, як Свобода, юрба завжди стає народом". "Свобода для щастя — це першооснова. Святе для нащадків і предків — це слово", "Я сльозами від бруду відмиюся, буду знову не схожа на вас!" Фойє Рівненського театру рясніє такими слоганами. Цитати з "Ворони" — білим по чорному — наче крейда долі, яка залишила ієрогліфи в присмерку буднів.
Відомі рядки повертають у часи народження тексту — поки що стабільні 80-ті ХХ ст. Ніщо не віщує кінця СРСР, "старих пісень про головне" і бандитів у малинових піджаках. Поки що на робочому столі Ю.Рибчинського кілька варіантів "Ворони", тобто йде тривалий процес огранювання-шліфування давнього французького міфу на новітній український лад.
…Поїзд Київ—Ковель (дорогою в Рівне) тим часом ритмічно й мало не в риму веде відлік кілометрів-станцій, а автор "Ворони" (в купе він навпроти) згадує, що чверть століття тому ніхто не міг уявити таких дивних збігів. Київська прем'єра "Ворони" містичним чином провістила нову еру в історії країни. Еру Незалежності України.
Наталя Сумська в ролі Жанни д'Арк щойно заводила пісня про Свободу ("Шалене це слово, незаймана птиця, його не лякають вогні інквізицій, воно окриляє сплюндровану мову, згадаймо його знову і знову…"), як зал її підхоплював.
Постановка С.Данченка 1991-го (прем'єра 16 березня) залишилася на скрижалях історії взірцем стильного, лаконічного, романтичного й патріотичного музичного спектаклю. Домінували в ньому двоє — Жанна (Н.Сумська) і Жюльєн (А.Хостікоєв). Історія кохання, що стало детонатором подальшої долі Франції, висвічувала в середньовічному сюжеті мотиви особистісні й позачасові. Трепетна дівчина виявилася здатною силою волі та простодушності повернути русло ріки часу у важливому для історії напрямку. Власним прикладом і подвигом перетворивши "народність" у націю, а територію — у країну.
За чверть століття з творами мистецтва різне буває. Однак "Ворона" як текст літературний і музичний не тільки не втратила колишнього бойового запалу, а навпаки — стала сприйматися тривожним пророцтвом і важливим застереженням із 1990-х.
Образ Столітньої війни колись здавався лише символом. Тепер так не здається. За чверть минулого століття ворони перефарбувалися, ластівки каркають, а солов'ї — гавкають. І війна давно не символ.
Відома сентенція Джефферсона про те, що Свобода — дерево, яке, на жаль, треба поливати кров'ю, у переломленні на нинішні реалії підтверджує пророчу енергію української "Ворони", що вирушила в політ 25 років тому.
Поетика п'єс Ю.Рибчинського, зокрема й цієї, передбачає притчевість, добру ненав'язливу повчальність. Автор ніби напучує: люди, будьте мудрими, а то прийде Те, що зробить усім вам зле. І у "Вороні", і в "Піаф" (і в новій п'єсі про М.Монро) авторові важливо нагадати землянам, що десь поруч із кожним бродить неземне Щось. Від сваволі якого багато в чому й залежить подальший перебіг історії і приватного життя. У "Піаф", наприклад, це Біла Леді, що символізує Смерть, а у "Вороні" — інший персонаж (про якого нижче).
Історія Жанни, як історія народження нації, виконана легким віршем і наповнена таким же легким диханням. Відомий сюжет летить без зупинок: Жанна-діва; Жанна-войовниця; любов до народу; зрада цього ж народу; юрба як кат; влада як патологія; смерть як безсмертя.
У 1990-х в Україні "Біла ворона" символізувала часи надій. Навіть теліпаючись на мотузках над сценою (на "багатті"), орлеанська діва (Н.Сумська) втілювала саме Свободу і перемогу над усім темним та мнимим.
У 2016-му нова "Ворона", що злетіла над Рівним, символізує епоху Смути й мракобісся, всередині якої все-таки жевріє наша надія. Макс Голенко, скромний і непіарний (але розумний і обдарований) український режисер, раз у раз ставить дуже цікаві речі: "Boa constrictor" І.Франка, "Вій" Н.Ворожбит, "Королеву краси" М.МакДонаха та інше. "Ворона" давненько співала всередині його неспокійної душі, оскільки йому пощастило побачити останній спектакль С.Данченка (згодом його зняли з репертуару).
Очевидно, щось термосило й хвилювало режисера у зв'язку з історією Жанни, що проектується на історію України. І ось режисер пішов услід за текстом, за музикою, та водночас у чомусь і всупереч їм. Просторове вирішення спектаклю, на перший погляд, визначає семантика майданного театру, містеріального видовища. Героїв постановки норовлять поглинути, а потім і розчинити у брамах небуття якісь інфернальні сили. Пам'ять про середньовічну видовищну культуру, розуміння "верху" і "низу" цієї культури, а ще усвідомлення божественного й диявольського як двох конкуруючих сил — усе це, безперечно, передбачається в режисерській побудові. Яка, тим часом, далека від архаїки, "лицарських обладунків", що прикривають старі рани і прикрашають старі сюжети.
Судячи з усього, режисер упевнений, що сучасному театру потрібна не те щоб нова сценічна мова (це й так зрозуміло), а й якийсь новий модус існування. Надтеатралізація "Ворони", виконана п. Голенком, — внутрішнє переконання режисера в необхідності створення спектаклю демонстративно демократичного і художньо багатошарового одночасно. Сучасний камуфляж і строкате концертне вбрання, військове спорядження і блазенство.
Сама війна як пекельний і безглуздий балаган. Рівненський спектакль режисер монтує хвацько, наповнюючи сцену різноманітними смислами, знаками, натяками, атрибутами. Природно, все це так ретельно він робить не задля десятка активістів у ФБ, які згодом напишуть три верескливих пости, а задля глядача, який є народ і в якого, як усі ми пам'ятаємо, є також правди сила. Це сила емоційного відгуку. Не заграючи з масовою культурою (а "Ворона" у вигляді відомого шлягера теж частина цієї культури), режисер однак розуміє, з ким йому доводиться працювати і чи відповідає потенціал трупи запропонованим випробуванням та пропонованим обставинам. (Трупа, до речі, напрочуд сильна, злагоджена.)
Цей-таки режисер (що чимсь нагадує мовчазного сумлінного теслю, який упевнено тримає в руці інструмент) усвідомлює правила пропонованих ним ігор. Передбачаючи, де й коли ці ігри закінчуються (на основі тексту, музики). Його очевидне бажання — урівноважити у відомій історії (в рок-опері) ігрове й серйозне, мниме й справжнє, міфологічне й сутнісне. Черево сцени постановник використовує як самодостатній полігон для випробувань і подальших польотів "Ворони".
Сцена як технологічна територія тут стає формотворчим режисерським каркасом, частиною його режисерської лексики. Мені здалося, що цьому відносно молодому постановникові притаманне надзвичайно важливе відчуття — відчуття сцени. Він знає кожен її теплий закуток і передбачає кожен протяг. Сцена, оцінивши такі знання, платить взаємністю. Металевій конструкції для підвішування освітлювальних приладів (софіту) він пропонує роль смислової завіси, що тимчасово розділяє тих, хто в залі, і те, що на сцені. Потім софіт злетить угору.
Простір сцени і залу стане єдиним. Жюльєн і Жанна (наївні, непорочні, в білому) прямо із залу кинуться на сцену, на територію подальших битв. Освітлювальні прилади у сценах випробувань виконають партії "своїх" і "чужих". Скрині для реквізиту зіграють образи трун і пам'ятників. У сцені мольби Жанна звернеться до спущених ліхтарів, як до ликів святих, що випромінюють світло (одна з найсильніших сцен).
Технічна яма в центрі сцени здасться провалом у пекло, з якого, проте, б'є яскравий сонячний фонтан. Нутрощі сцени вивернуті максимально, як, даруйте, людські органи на полі бою. З іншого боку, "семантично" поєднуючи демократичний зал і таку ж сцену в одній виставі, режисер свідомо розділяє їх. Усе-таки зал — поки що "рай" (населений добрими, можна сказати — святими глядачами). А територія за софітом (завісою), тобто черево сцени, — "пекло". Карл, Повія, Герцог, інші утворюють крила "черні" (що опісля забили Жанну). Нічого хорошого від цього вороняччя чекати не доводиться. Як, природно, і від Столітньої війни (актриса Н.Ніколаєва), жінки в червоному й чорному; лисої рок-діви. Можливо, сьогодні так і виглядає "війна" — розчепуреною ідіоткою, "жінкою з минулим", яку викликають на вимогу в потрібне місце.
Полум'я актуальності у зв'язку з темою війни в цьому спектаклі не палає багаттям амбіцій. Ніякої спекулятивності, лише один із образів відформатованого пекла. Є в демократичному й лайт-постмодерністському спектаклі М.Голенка ще один образ, у самій глибині черева сцени, — живий оркестр (диригент З.Крет). Відмовившись від фонограм, режисер пішов на свідоме ускладнення сценкомпозиції: "Граємо й співаємо наживо!" Цей оркестр теж метафоричний. Музику Г.Татарченка він переводить із формату "рок-опера" у стихію "народна опера". Не тому, що популярні мотиви легко впізнаються (вони все-таки пройшли перевірку часом), але тому, що кожен суб'єкт у різночинній сценічній містерії — окрема струна в пекельному "оркестрі".
Доля Жанни, людьми перетворена на тортури, природно, не може викликати інших асоціацій. У своїй композиції режисер, очевидно, навмисне не "централізує" саму Жанну (О.Рекуненко) і її закоханого супутника Жюльєна (С.Лозовський). Ці двоє не герої й навіть не романтики (у повнозвучному сенсі), а "юнь із нашого двору", на чию долю випав жах, без якого вже нащадкам не бачити ні нації, ні свободи. Головним диригентом у цій інфернальній рок-містерії все-таки стає персонаж, багато в чому принциповий для нинішньої смути, — Блазень-диявол. Його виконує І.Ніколаєв — не автор шлягерів А.Пугачової, а рівненський артист-самородок. Першими акордами сценічної інтродукції режисер задає посил: Блазень-диявол і правитиме бал. У грайливому концертному фраку (чорне з елементами червоного: у тон Столітній війні) Блазень спускається зі сцени — в зал, ближче до "споживачів". Він постійно відбиває чечітку, втягуючи всіх і кожного в танець смерті (осмислена робота балетмейстера М.Булгакова).
Шляхи й танці Блазня і Жанни — разом і нарізно. Їхнє змагання, природно, — битва на смерть. Блазень-диявол явлений ще і як чорт-політтехнолог. Частина тієї нинішньої сили, яка вічно хоче "блага", а здатна тільки на зло. Диригентська майстерність містичного героя з п'єси Ю.Рибчинського незаперечна. Він вертить світом, як циган кобилою. І знає наперед, чим усе скінчиться. Але лукавство сатани в тому, щоб ніхто не помітив його лукавства… Усе-таки на деяких наших регіональних сценах трапляються справжні відкриття. До таких можу зарахувати артиста Ігоря Ніколаєва в ролі Блазня-диявола. Очевидно, що артист гнучкий і гострий, блискуче обдарований відчуттям зовнішньої форми, схильний до точності необхідного внутрішнього наповнення. Його індивідуальну техніку в ролі Блазня-диявола можна порівняти з творчістю маньєристів: витонченість, звабливість, деталізація.
Усе, що й викликає двоїсте душевне сум'яття, — тримає зал у напрузі. Цей актор, кажуть, добре грає Біллі в "Каліці з острова Інішман" М.МакДонаха. І я готовий повірити. Талановитому артистові властиве мистецтво витонченого, але непафосного самовираження. Його сценічна стихія — обертати хаос на певний смисл, а через сумнівне утверджувати хоч і спірне, але справжнє. Так і в цьому випадку. Блазень (він же чорт) — головна ланка концепції "Ворони". Спектаклю, в якому сучасна майданна стихія сусідить із помірною концертністю, а дзвінка літературна афористичність відгукується в глядачевій залі римою (для публіки багато рядків як гасла).
Вади і прогалини постановки — всередині "технології складання", яка ускладнена і живим оркестром, і "вся трупа зайнята". А сценічні переваги — сучасна режисура, рухливі актори і, головне, життєва енергія, що все-таки пробивається крізь ентропію гіркого пізнання давнього міфу, в якому відсвічує день нинішній. Крила "Ворони" не зітліли на багатті інквізиції, — політ нормальний. Попіл Жанни, що став товаром, усе-таки стукає у твоєму серці.
Олег Вергеліс, "Дзеркало тижня"
29.01.2016 року
Коментарі
Додати коментар
Читайте також:
- Директорка Національного музею Голомору-геноциду Леся Гасиджак побувала на виставі "Зерносховище" Рівненського драмтеатру
- Настав час дізнатися всю правду. Рівненський драмтеатр гастролював у Києві
- Вистава Рівненського облмуздрамтеатру "Зерносховище" — серед номінантів на Шевченківську премію
- У Рівненському облмуздрамтеатрі відкрили сцену "Під дахом"
- Рівненський облмудрамтеатр гастролював у Києві
- У Рівненському облмуздрамтеатрі готують прем'єру вистави на реальних історіях з Полісся
- Рівненський облмуздрамтеатр зібрав повну залу овацій у Луцьку: ВІДГУКИ ТА ФОТО
- У Рівненському облмуздрамтеатрі прем'єра романтичної комедії (ВІДЕО)
- У Рівному провели фан-зустріч з акторами обласного драмтеатру
- Важко стримати сльози: як у Рівному відгриміла «Енеїда»
- ...